Прийшли і стали лякати карами.
Відводять очі, говорять тихо,
Що світ укритий навіки хмарами,
Що сутінь – щастя, а сонце – лихо.
Що дощ і холод нас зроблять чистими.
Їх дивні риси тонкі і строгі...
Зійдуть на шепіт і вкажуть істину -
"Спасуться тихі, сліпі й убогі".
І стануть сутінки, сипне холодом,
Зірки забудуть про наші ночі.
І буде, граючи в пальцях золотом,
Дивитись соромно дітям в очі.
І сильні духом розтануть в натовпі.
Не стане дужим розправить крила.
Прийдуть герої вклонитись катові.
І тяжко хворою буде сила.
І над німими звершиться таїна -
Одягнуть сірість в яскраві тоги.
І хтось, в пурпурі, з печаттю Каїна
Нас буде вчити любити Бога.
Та хоч один не заграє з тінями,
Підніме тих, що заснуть не схочуть.
І стане Юність, з очима синіми,
Всміхнеться сонцю... й ножі наточить.
(Віктор Бобиренко. М. Суми)